Терикони (2022)

 

Це історія про дорослішання і зустріч з жорстокою реальністю.

І про дитинство, яке триває, незважаючи на війну.

 

Тривалість: 80 хв. 09 сек.
Жанр: документальний

Формат кадру: 1:1,85

Мови: українська, російська

Розмір кадру: 4К

Звук: Digital 5.1
Виробник: ІнсайтМедіа
Режисер: Тарас Томенко
Оператор: Михайло Любарський

Звукооператор: Ольга Гавриленко

Лінійний продюсер: Юрій Мате
Композитор: Алла Загайкевич
Режисер монтажу: Віктор Маляренко

Звукорежисер: Володимир Третяков
Продюсери: Володимир Філіппов, Андрій Суярко, Алла Овсяннікова, Олександр Коваленко

Менеджер проєкту: Сергій Ігнацевич

Це Настя!

 

Їй 15 років. Вона живе в Торецьку, маленькому шахтарському містечку, на 82 км північніше Донецька.

З моменту звільнення від російсько-сепаратистських сил у 2014 році Торецьк перебуває в «сірій зоні» вздовж лінії фронту. Майже щодня містечко потрапляє під обстріли.

 

Насті було шість, коли три ракети, випущені російською армією, влучили в її будинок у Новорічну ніч. Вона вижила, але втратила батька, дитинство і віру в життя. Для таких, як вона, війна стала чимось буденним, пейзажем за вікном. Але Настя не припиняє мріяти. Як і кожна дівчина, вона мріє про новий будинок, собаку і продовжує писати листи Діду Морозу з проханням повернути їй батька. Зараз живе з мамою та бабусею. Її мати потрапила під скорочення і падає «на дно», тому Настю нема кому підтримувати. Їй доводиться заробляти на життя самостійно. Щоб вижити, Настя збирає і здає металобрухт.

Обстріли путінських терористів свідомо робляться по цивільним містечкам і селам.

 

Школа, в яку зрідка ходить Настя, знаходиться на відстані 800 метрів від позицій терористів. Школа неодноразово ставала мішенню російських військ. Фасад школи понівечено пострілами. Щоб якось відволікти увагу про ці спогади, вчителі понівечені стіни замальовують соняшниками і мирним небом.

 

Всі хто мав змогу виїхати із зони війни, вже виїхали. Насті їхати немає куди. Жодної компенсації за зруйнований будинок сім‘я Насті не отримала.

 

Терикони - це відпрацьована порода, що є знаковим елементом ландшафту на Донеччині, є алегорією до долі залишених дітей, для яких війна стала частиною їхнього життя. Не маючи ні захисту, ні елементарної безпеки ці діти не мають майбутнього.

Режисер «Териконів» Тарас Томенко досліджує цю тему з самого початку війни на Донбасі. З 2014-го року зібрано безліч матеріалу та свідчень про дітей на війні.  Метод документального спостереження за героями та невторгнення в їхній особистий простір дав змогу показати драматизм дитячого життя на передовій.

 

У 2018 році продюсер Володимир Філіппов (ІнсайтМедіа продюсерский центр) поспілкувавшись з режисером Тарасом Томенком, запропонував йому зробити повнометражний фільм про дітей війни. Тарас погодився, і так розпочався проєкт «Терикони».

 

У 2019 році фільм «Терикони» підтримало Державне агентство України з питань кіно.

 

Протягом останніх двох років було відзнято більш ніж 200 годин матеріалу.

ФІЛЬМОГРАФІЯ РЕЖИСЕРА:

2021   Будинок «Слово». Нескінчений роман (художній)

2017   Будинок «Слово» (документальний)

2016   Діти Донбасу (документальний)

2015   CHECKPOINT UKRAINE (документальний)

2007   МАМОЧКИ (документальний)

2006   ЛІЗА (документальний)

2004   ПЕРЕСОХЛА ЗЕМЛЯ (короткометражний художній)

2004   DISCOVERING UKRAINE (документальний)

2001   ТИР (короткометражний художній)

1999   БІЙНЯ (короткометражний художній)

Чому ви назвали фільм «Терикони». Який сенс ви вкладаєте в назву фільму?

Тарас Томенко: Терикони - це характерний елемент пейзажу на Сході України. Розмірами і конусною формою вони нагадують Єгипетські піраміди. Відпрацьовану породу століттями складали у подібні Терикони. Це образ землі, з якої видобули все цінні ресурси, а залишився тільки шлак.

Ця алегорія стосується людських доль. Із закриттям шахт люди залишились без роботи, що породило соціальну прірву. Це драматизувалось у 2014 з початком Російської агресії на Сході України. Коли мешканці Донбасу стали заручниками ситуації - відпрацьованим нікому не потрібним матеріалом.

 

З огляду на те, що проблема дітей-ізгоїв є досить поширеною у різних куточках світу, ви можете назвати причину появи таких дітей саме на Донбасі? Сім'ї, схожі на Настіну, є типовими для цього регіону?

Тарас Томенко: Вже 7-ий рік іде війна, і весь цей час люди живуть під загрозою смерті. А що вже говорити про дітей! У нашому фільмі є епізод першого вересня - дня знань, коли діти ідуть в перший клас. Так це діти, котрі все своє життя живуть в умовах війни і не бачили жодного мирного дня! Це народилося вже ціле покоління дітей війни.

З 2014 року я з командою документалістів багато знімав кінохроніки військових подій на Донбасі. З місією з протимінної безпеки ми багато їздили по лінії фронту по дитячих садках, школах, інтернатах - ми робили театралізовані вистави для дітей про небезпеку набоїв.

Попри кривавих жахіть війни найбільше вразила беззахисність дітей. Я бачив багато дітей з відірваними кінцівками, дітей, чиїх батьків забрала війна, дітей із зруйнованими будинками. І це все результат путінської політики гібридної війни.

І ми нашим фільмом хочемо прокричати до світу щоб Путін зупинив ту війну, котру він розпочав в Україні.

 

Опишіть критерії відбору дітей, історії яких потрапили у фільм. Чому ви зупинились саме на цих історіях?

Тарас Томенко: Історія Насті стала центральною, тому що ми побачили що вона може стати знаковою для цієї драматичної ситуації.

Настя вразила своєю цілісною особистістю, дочасним дорослішанням, глибоким внутрішнім світом. Загибель батька в результаті обстрілу, руйнація російськими «Градами» свого будинку як для її 10 років стало колосальним випробуванням в її житті.

Настя проявила до нашої знімальної групи такий рівень довіри та відкритості, що це не могло не зворушити мене як режисера. В свою чергу це дало змогу операторові Михайлові Любарському показати життя з документальною точністю та проявити свою майстерність на найвищому рівні. Діти зовсім не помічали камеру.

Очевидно, що історія Насті не завершується в рамках цього фільму. Чітко прослідковується лінія її дорослішання. Після перегляду фільму з’являється питання: що чекає на Настю в майбутньому?

Тарас Томенко: Єдине, що ми могли зробити - це показати це Cвітові. Про це не можна мовчати, чи робити вигляд, що цього не існує. Через долю однієї дитини ми говоримо про ціле покоління дітей війни України. І мені важно говорити про її майбутнє. Сподіваємось, що наш фільм хоч трохи змінить її долю на краще.

 

Чи змусив вас досвід зйомки дітей на Донбасі інакше поглянути на долю кожної окремої дитини, як от Насті? Тому що неможливо не помітити зміщення вашого фокусу від загалу до індивіда.

Тарас Томенко: Для Насті як і для переважної частини мешканців Донбасі війна стала непомітною, вже не здригається від нічних обстілів - вибухи стали частиною життя. У Насті як і у більшості дітей пост травматичний синдром. Ці діти потребують кваліфікованої психологічної допомоги.

 

Ми бачимо, що Настя мріє про свій будинок, авто, собаку, але в реальному житті їй доводиться збирати металобрухт, в той час як неподалік лунають вибухи, а вона ніяк на них не реагує. Водночас, Настя не випускає з рук свій смартфон. Це її метод абстрагування від реальності та занурення у віртуальний світ?

Тарас Томенко: Занурення у віртуальний світ - це спроба втечі від жорстокої реальності, витримати яку не під силу навіть дорослому.

Підсвідомо Настя весь час повертається до 31 грудня 2015 року, коли в Новорічну ніч російськими терористами був обстріляний її будинок. Настя навіть пише листи Діду Морозу з єдиним проханням: повернути їй батька.

 

Фільм наповнений символізмом. Зокрема, в останньому кадрі ви звертаєте увагу на обірвані дроти. Що вони символізують?

Тарас Томенко: Останній кадр - це не декорація фільму Тарковського, це апокаліптичний пейзаж життя Насті. Це відкрите запитання, відповідь на яке має дати цивілізований світ.